?

Log in

No account? Create an account
donna_dolorosa
Вчера удалось побывать в кино на фильме Гора Вербински «Одинокий рейнджер». Главной заочно привлекательной чертой фильма был, конечно же, Джонни Депп. Трейлеров фильма я не видела, но зато читала о съемках и проекте еще год назад в «Киногиде», и еще тогда подумала, что эта роль исключительно депповская. Жанр фильма обозначен как «приключенческий вестерн», но я об этом не знала, и, соответственно, отпугнуть это меня не успело. И слава Богу!
Потому что в результате мы имеем два с половиной часа удовольствия, просветленную голову и хорошее настроение. Фильм получился что надо, динамичный, красиво снятый, с легким юмором и сказочным хэппи-эндом: зло получило по заслугам, добро ищет новых подвигов… В конце герой, который, собственно, и есть одинокий рейнджер, предпочитает новые приключения любимой женщине. Ситуация, которая мне всегда нравится в подобном жанре, и напоминает, в первую очередь, финал одной из частей «Пиратов Карибского моря», где герой Орландо Блума оставляет героиню горячо мной «любимой» Кейры Найтли одну на острове во имя новых свершений. Вообще, аллюзий на «Пираты» предостаточно, и в первую очередь это сам образ Деппа, то есть Тонто – последнего команчи. Та же неординарность и отверженность обществом, тот же комизм и неиссякаемый шарм… (чему удивляться, мало того, что это тот же Депп, это еще и тот же режиссер…). Короче говоря, смотреть на Джонни – сплошное удовольствие, даже когда он ничего не говорит, даже в таком жутком (но для меня – самое оно) гриме.
А еще фильм можно рассматривать как своеобразное продолжение «Мертвеца» Джармуша, облегченное, коммерциализированное, но не менее увлекательное. Все та же излюбленная мной тематика – индейцы, и уже ради этого фактора стоило истекать слюной в предвкушении и бежать в кино по первой возможности. А чего стоили виды древних пещер, величественных гор, широких рек с высоты птичьего полета… В общем, дух захватило и унесло в далекие дали, часть его, кажется, там осталась навсегда.
В букете эмоций были и негативные – уже по отношению к американцам. Не коренным, а тем, которые переселенцы. Очередной раз тебе показывают, сколько невинной крови было пролито на этих «обетованных» землях. Страна свободы и хваленной демократии построена на костях миллионов невинных жертв, но респект современным штатовцам, что не боятся этого показывать и – по крайней мере, так кажется – посыпают головы пеплом. Хотя бы в такой творческой форме.
Изо всех сил пыталась найти минусы, но выдавить из себя смогла только формулировку про чересчур слащавого и недостаточно комичного Арми Хаммера, который как раз и играл одинокого рейнджера, героя в маске. Комизм ему необходим исходя из реплик, однако, полагаю, холенная слащавость ему тоже была необходима по образу, так что простим. Режиссеру, пожалуй, было виднее.
И напоследок: Хелена Бонэм Картер была, как всегда, на высоте. Неподражаема и убийственна в прямом смысле слова. Ну и музыка – Ханс Циммер, кто же еще. В общем, побольше таких муви в наши экраны! Аминь.

59935333
 
 
Десь тут:
Почувається: refreshedrefreshed
Аудіо супровід: гул кондиционера, принтера и еще каких-то приборов
 
 
donna_dolorosa
10 травня 2011 @ 01:26
Фильм 2000 года. Уважаю Роберта Земекиса. Восхищаюсь Томом Хэнксом. Который раз! Может, конечно, в этом фильме и нет чего-то сверхоригинального или выдающегося, и, может, некоторые под него благополучно засыпают;), меня же зацепило и проняло, понеслись параллели и ассоциации... Жизнеутверждающее, светлое, умиротворяющее кино, после которого все меняет очертания и встает на свои места.
Пропустив через себя всю эту невыносимую тяжесть выживания, понимаешь, насколько смешны и нелепы те мелочи, из-за которых мы расстраиваемся, переживаем, негодуем и т. п. Конечно, из мелочей и складывается жизнь. Но… раз человек способен побороть ТАКИЕ препятствия, может приспособиться, может правильно интерпретировать для себя оборванную веревку, на которой не удалось повеситься, то как же глупо тогда сетовать на забитую маршрутку или те же сломанные часы… На самом деле мы учимся из неважного делать важное, чтобы важной казалась сама жизнь. А нас надо учить упрощать. «Просто дышать…».
И очередной раз появляется повод порадоваться, что есть электричество, что есть газ и микроволны, что есть вода и теплое одеяло. Что можно просто проводить рукой по простому хэбэшному материалу и получать от этого несказанное удовольствие. Запах порошка, мыла, мыльные пузыри!.. Цивилизация бесценна, хоть и из нее людям нередко хочется убежать.
Равно как и от людей. Но тут вдвойне ощущаешь радость от того, сколько способов есть поддерживать контакт с дорогими людьми, слышать и видеть их, говорить с ними и насыщаться настолько, чтобы ХОТЕТЬ одиночества… Человек – существо социальное. Ведь только в самые последние, критические секунды инстинкт самосохранения побеждает, когда Чак, главный герой, пытается догнать уплывающий в открытое море волейбольный мяч. Уилсон. Посылка, которая практически спасла ему жизнь и рассудок. Живая (анимированная воображением и кровью самого Чака) душа, которая была с ним все эти четыре года. Помогала принимать решения, оспаривать их и корректировать. Оставаться человеком. Метафоры существуют не только в языке, мы создаем их в повседневной жизни постоянно.

Остается одно. Подставить лицо ветру и идти дальше.
 
 
Десь тут: Ukraine, Luhansk
Почувається: calmcalm
Аудіо супровід: Пятница - Я не той
 
 
donna_dolorosa
03 січня 2010 @ 00:45
Рип-рип… Чуєте, хтось притромбовує підошвами свіжий сніг?
Змірює кроком вечірнє місто. Це місто люблять. Хтось любить його за, хтось любить його попри. Хтось любить його таким, яким воно є. Хтось любить його таким, яким воно було бозна коли... Хтось любить його автоматично – як безумовну малу батьківщину. Хтось – як виплекану мрію. Як батьківщину придбану. Є вітчизна, а є вітчим-зна. Хтось любить місто, тому що воно – частина його життя. А хтось тому, що сам – частина міста...
Наче за змахом диригентської (чарівничої? міліцейської?) палички запалюються давидові зірки ліхтарів. Соняшниковим віночком вбирається ріка. Флегматично повзе по набережній пузатий автобус. Чхає (либонь, алергія на запах пального?), стирає гумкою людей із зупинки, дирчить і рушає далі, поліруючи зимовими шинами гладенький лід.
Шапки перехожих, асфальт, заніміла від температурної анестезії земля, товстий шар криги на лівій притоці річки, припарковані автівки, і дахи, дахи, дахи...
Стільки поверхонь, на які можна впасти.
Приземлитись.
Придашитись?
При... припасти.
Звідси, згори, все здається красивим. Урочистим і святково прибраним. Таким собі вершково-ванільно-вельветовим етюдом.
Зіткані з повітря й води, ми летимо назустріч цій оздобі із середньою швидкістю дев’ять десятих км на годину.
Небо, в яке ми обов’язково колись повернемось, далеко позаду. Але поруч вони – подружки-сніжинки, і разом нам не так сумно падати. Не так холодно бути собою. Не так страшно летіти назустріч пекельному теплу. Це так сакрально – триматись за кутики, притискатись гранями, кружляти парами й хороводами. Поруч ті, що ти їх знаєш зроду-віку, кожен візерунок, кожну рисочку й вигин знаєш, як свої п’ять променів. І так дивно в життя твоє вриваються нові сніжинки. Кожна – неповторна, надзвичайна, неймовірна. І так радісно, що наші шляхи перетнулись, і так прекрасно, що відтепер ми – разом...

Такий безкінечно довгий шлях, і світ навколо змінюється щомиті, змінюємось і ми, змінюється ритм нашого існування.
Спочатку небо тріумфально відпускає тебе і ти повільно й вільно падаєш, у захваті роздивляючись навкруги. Час тягнеться дуже довго і здається, що попереду – ціла вічність. А хочеться розігнатись, розважитись, розгулятись!.. а повітря ж таке тягуче, і залишається чекати та мрійливо гадати про котрусь гідну ціль...
А потім – і не помітиш як – різко здіймається вітер, сплутує тобі всі карти, вщент рушить звичний плин життя, перевертає все догори дригом, розпорошує інші сніжинки по всіх усюдах – лети шукай! І залишаєшся сам-один, як палець, і вітер кружить і крутить тебе туди-сюди, тріпоче збоку вбік – гей-гей, ото пригоди...
Ондечки шурупаєш, що життя є суцільна боротьба. Встояти, не піддатись ворожій стихії, зберегти цілісність, не перетворитись у банальний згусток крижаної білої маси... Коли важиш якихось чотири тисячних грама, не така то легка задача...
Однак ось вітер знову стихає, і знову розглядаєшся, і знову світ геть не той... І попутники твої – інші. Інакші. Змінені. Хтось розтанув. Хтось загубився. Хтось... Хтозна, що трапляється з тими, кого ми втрачаємо навіки вічні?..
У кожного своя доля, і свій шлях широкий... Своє призначення, так би мовити.
Хтось повернеться до рідної стихії. Вийшовши з води, до води й повернеться. Легенько опуститься в невеличку ополонку посеред річки.
Хтось заплутається в чорних віях молодої красуні і стане жертвою гарячих вуст її кавалера.
Хтось одружиться зі сльозою старенької леді, що прийде востаннє вклонитись улюбленому храму.
Хтось опиниться прямісінько на шорсткій плетеній рукавичці якогось рум’яного розбишаки й дасть народження його першому акварельному шедевру.
Більшість – ті, хто боїться самотності, хто боїться виділятись, хто боїться йти проти натовпу, – з тим натовпом і лишиться. Вкупі комфортніше, затишніше. І разом вони утворять пухнасті кучугури. Поволі складуть дороги для санчат і лиж. Кожна така сніжинка зробить власний внесок у велику справу. У народження снігових баб і дідусів. І ще вони утворять гарматне м’ясо для страшної зброї – снігових куль.
У кожного своя доля.
Своє призначення.
Своя ціль.
Можна обрати її самотужки і спробувати маневрувати, свідомо плануючи траєкторію, цілитись і сповна відчувати, що керуєш своїм життям.
А можна не напружуватись. Примружити очі й віддатись гравітації. Розслабитись і смакувати вільним падінням, милуючись навколишнім пейзажем і з буддистським спокоєм приймаючи долю такою, якою є.
І ти, що їдеш зараз у тому бокастому автобусі, ти, що притискаєш до змерзлого вікна великого пальця, утворюючи на ньому відтале вічко, ти, що примружуєш одне око, аби розгледіти щось у пітьмі, знай: та біла симфонія у тихому світлі ліхтаря – то ми. І цілком можливо, одна з нас упаде тобі на кашемірове плече, щойно ти випадеш з автобусу. Ти тільки не струшуй одразу! Дозволь роздивитись, дозволь погомоніти трохи з тобою, і дивись, обережніше! Не знищ завчасно своїм теплим диханням. Наша доля у твоїх губах.
Це тільки здається, що ми такі сміливі та врівноважені. Насправді нам ой як страшно. Попри те, що це невідворотно і, зрештою, навіть красиво. Ваше місто – наш цвинтар. Наш останній причал.
Рип-рип... Рип.. Чуєте? Це скрегоче сніг. Це ламаються під вашими підошвами крихкі кристалики сніжинок.
 
 
donna_dolorosa
01 грудня 2009 @ 03:28
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я.
Сьогодні ти хворієш, тож можу бігати навколо тебе весь вечір, і ти не втечеш. Можу принести тобі малини, напоїти молоком із медом, поставити тобі градусник, можу щохвилини торкатися губами твого лоба, і розчулено рухати бровами. Можу залізти до тебе в крісло, під твій палючий плед, у твої обійми, слухати спокійне серце, чухатися об щетину і намагатися поглядом зупинити секундну стрілочку твого годинника. І вдосталь – вічність! – дивитися на твої руки.

О так, я схиблена на цих руках.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли година пік і на нас суне сліпа юрба з дуже гострими ліктями та сталевими плечима.
Я таких рук більше ніде не бачила. І ви не бачили. І ніхто не бачив. Вони дуже красиві. Вони великі.. От щойно було зап’ястя – а тут раз, починається широка відкрита долоня, тверда – але ні, не жорстка, ні, в жодному разі! Я люблю тиснути пальцями на пагорб Венери – він м'який, наче подушка, м’ясистий. Але довго це робити не виходить, бо на мене нападає великий палець, і я підкорююсь. Великий палець і справді великий. І він гнеться в усі боки. Я розкриваю власні долоні, порівнюю. Намагаюся ворушити самим лише мізинцем, але підмізинний уперто передражнює його.
А в нього пальці можуть рухатися незалежно один від одного. І це магія.
З нього вийшов би незрівнянний шулер.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми сідаємо в літак і літак починає злітати.
До речі, підмізинний палець правої руки має свою особливість. Він його постійно тре, і при самій основі на шкірі тонка бліда смужка. Тут була обручка. Тепер там слід, що не піддається засмазі. Нижні фаланги вкриті рідким шорстким волоссям. Воно не колюче.
Він тримає виделку, і хочеться це малювати. Він бере в руки олівця – і хочеться розплататись під ним аркушиком чистого паперу. Він застібає ґудзики, і хочеться скавуліти: ну чого їх так мало?
Як вправно вони все це роблять, ці його пальці, довершеність природи – у скороченні кожного м’яза, у театральній пластиці, у напруженні волокон, у гармонійній і безупинній роботі суглобів. І коли його руки торкаються мене – мені вже непотрібно все це бачити. Я вся перетворююсь у великий чорнильний відбиток його пучків.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли мне кладуть на операційний стіл і вимикають світло.
Годинника він знімає в єдиному випадку.
Коли залишається сам на сам із Ним. Зі своїм блискучим роялем.
Вони розуміють один одного з пів дотику, і щоразу при цьому видовищі на мене нападає стан, подібний до агонії. Бо це саме той стан, у якому неможливо відрізнити життя від смерті, смерть від сну, сон від фантазії, фантазію від реальності, реальність від ірреальності, все зливається в одне, через тебе проходять пекельна мука та райська насолода, від обох хочеться нити й конати, тисячі тисяч разів в тобі щось народжується й помирає, народжується й помирає – невідривно, всі нутрощі вийнято геть – і ти, пуста, знесилена оболонка, не можеш навіть плескати в долоні. Плескіт інших обрушується на тебе будівельним сміттям – занадто грубий звук, занадто брутальний після цього священнодійства… Звісно, «сам на сам» - не значить, що нікого немає. Ні. Бозна скільки гостей приходять у цю вітальню, аби струсити її своїми бурхливими аплодисментами й високотональними зойками. Але для нього є тільки рояль, і є те, що між ними.
Коли мені на вухо волого шепочуть: «Скажи ж, таке враження, наче це не він грає – а Хтось .. чи Щось його руками!», я обурююсь. Як це не він?! Саме він, він, нащо ж позбавляти його визнання, що він його дійсно заслужив?
Коли я прокидаюсь, штучне біле світло ріже очі, але він тримає мене за руку.
А ще його руки бувають… кулаками. Пальці наче складаються в коробочку чи в спеціальний футляр, кожен на своєму місці, наче пілот за штурвалом, і всі разом готові до бою. Кулак – це найпростіша ілюстрація синергії: складені докупи, ці тендітні гнучкі пальці перетворюються на страшну зброю.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми стоїмо на нічному даху, він кричить: «А давай стрибнемо!» і регоче так, що Терези на небі починають погрозливо гойдатися.
Коли він грає, він стає іншим. Його завжди зібране зморшками чоло розгладжується, примружені очі під благоговійно і трохи питально піднятими бровами зрощуються любов'ю, все тіло розслаблене, і лише руки, руки скаженіють, за ними неможливо встежити, їх десять одразу, і всі вони водночас знімають з піддатливих клавіш тривимірну музику – так бджоли знімають нектар зі збуджених квіток… І ця музика, ця стихія дев'ятим валом обрушується на стіни, огинає кожен виступ, обплітає люстру, кришиться на промені, відбивається у дзеркалах і вибиває з-під ніг підлогу.

Сьогодні добігає кінця, і ти знову біжиш. Біжиш. Розганяєшся, набираєш швидкості. Ти стрибнеш, от-от стрибнеш. А мені страшно. Все холоне всередині, у вуха контрабасом б'є вітер, і набравши побільше повітря в легені, я видихаю: «Тільки, заради Бога!..» А ти обертаєшся, зупиняєш мене жестом, і заспокійливо всміхаючись, кажеш: «Я знаю».
І коли вітер стихне, і я зможу розплющити очі, я побачу твою руку у своїй. З накрохмаленим манжетом на кінці, проштрикнутим золотою запонкою.

 
 
 
 
donna_dolorosa
19 листопада 2009 @ 09:36
Ось і ти, останній.
Муляєш, мучиш мене, дратуєш, не даєш спати, я вже й не нервую, від безсоння паморочиться, йде обертом небо, розпливаються синусоїди веселок у повітрі, майже невідчутний – дощ.
Ти з самісінького початку був не такий, як інший. Обов’язково випендритись, визначитися, привернути до себе уваги побільше, утнути щось таке-разтаке, бздурів повна кишеня… Задиристий шибеник, бешкетник, зірвиголова, завжди кудись тебе наче рвало, а ось ба, як настав час, не хочеш відриватись, наче нитками хто пришив за хвостик…
Чарівний, неперевершений, дарунок долі… Гадаєш, легко мені тебе відпускати – після всього, що було, промайнуло, прокипіло, наситивши ущерть моє їство? Я знаю, один подув вітру – і нарешті це станеться. Ми готові до цього, ти і я.
Це треба – тобі й мені. Фізично необхідно, інакше ніяк, смерть.
Один легкий подув – і тебе не стане. Я відчуваю пульсацію, що тримає нас, і більше не відчуваю нічого. Я відпущу тебе – і мені стане божевільно легко. Точніше, мені стане ніяк. То є найкраще.
Маленьким пуп’яночком з'явився на моїй гілці і вперто не хотів вилуплюватись. Інші вже щодуху красувались-хизувались своїми формами, вкривалися жилками, загострювали свої королівські лопаті, а ти наче вирішив назавжди залишитись верхівковою брунькою, тоді як сусідні бокові, значно менші за розміром, вже давно розгорнулись… А чи, бува, не Пітера Пена надіслало мені небо, думалось мені… Свербіло, кололо, боліло, а ти все гнув своє.
Але чекати того було варто, жодних контраргументів. Без догани.
Потім стало не до тебе. Повернувся в позаторішнє дупло дятлик, відклали пташки яйця, повилуплювались голі безпомічні дятленята, почались регулярні масажі кори – мурашок видзьобували… Нове гніздо звила молода ґава, стільки клопоту, стільки метушні, а тут квітіння (налетіли, наче на розпродаж, невгамовні бджілки), безпробудне весняне сп’яніння, дихати на повни груди, ще вище й вище – до неба, до тендітних вершкових хмар, до миготливих сузір’їв, і ці дражливі зливи, от-от затанцюю… Ну й що з того, що клени не танцюють… У подібні травневі ночі можливе що завгодно…
Збігло літо, і листя, моє розкішне, пишне листя, пересичене, обпечене, перестигле почало жовтіти. Як і торік, як і позаторік, як щороку. Скільки років я вже стою на цій алеї?! Дай, Боже, пам'яті! І все те саме, а ти диви, все одно – щоразу пробирає від коренів, що холонуть від збудливих глибин гостинної землі, до найтонших прутиків, що антенами схоплюють коливання космічної гармонії … І щоразу в кожному, в кожному зернятку, що зріє в лоні кожної, кожної крилатки, б'ється моє серце, тріпотить, вибухає…
Ти ж, неподатливе створіння, не хотів і жовтіти. Дратівливою зеленню вихилився посеред зажурного неба, і хоч би хни. Інші пішли на урочистий букет, що його сором'язливий хлоп'яга підніс дамі свого серця чи мале дитинча зібрало для мами, закинувши посеред газону бозна-куди роззявлений портфель і здерши з шиї набридливого шарфа. Або на вінок-корону – лаконічну прикрасу урбанізованої мавки, втіхи моїх очей. Ти ж – ні, жертовність не твоя парафія.
Мої красиві жовті любчики тихо й без зойку зривались і граційно, наче по гвинтових сходах, діставалися землі. Застигали в синяві лимонними зірками і падали, падали, падали – безшумно, безболісно, неспинно.
Ти ж – ні. До останнього.
Природа змушує мене дихати до останнього листочка. Мені вже важко, вже третина тіла мого оніміла, навіть вітер не здатен зрушити важке моє гілля. А ти тримаєшся. Краєш мені душу і змушуєш мене стиха тебе проклинати. Мені вже давно час на покій, а ти, мій кат, мій милий, рідний кат, змушуєш мене робити вдих за видихом, і ще більше прикипати до тебе. Я знаю кожну твою жилочку й кожну ластовинку, як же я можу добровільно тебе позбутись???
І ти мерзнеш і страждаєш разом зі мною, протестуєш проти природи.
Але їй краще знати.
Ця дівчинка – наше з тобою благословення. Зараз вона міцно обіймає мене, я чую, як сопе її кирпатий носик, їй важко дихати, бо на ній затовстий светр і ще й це пальто із джерсі, але зараз вона не звертає на те уваги. Вона притислася щокою до мого стовбура і пальчиком методично відшкрябує кору. Десь там, поруч, хтось колись видряпав тривіальне: «С.+П.=***». Мені лоскотно, і майже байдуже, але вона зробила головне – вона струснула мене, і ось я чую, як щось рипає, і всередині все обривається. Одна волосинка, на якій тримаються наші стосунки. Загартовані дощами, вітрами, градом, хробачками й мурашками, спекою нестерпною та шкідливими випарами, але, як і все на цьому світі, – невічні.
Наступний подув вітру – і ти… (а як, як, по вашому, робиться кленовий сік? – краще вже зрубіть мене, на дрова, на стільці, на скрипку, на папір для чергового бестселера – Пулітцерівську премію мені!). Ти зірвешся, скрикнеш – не так, як всі, знову не так, як усі, і мене проб'є блискавка пекучого болю. Але це буде останній біль на цей рік, і я впаду в сон, і настане ніщо.
Дякую тобі за ці триста днів. А тепер – лети. І передай цій дівчинці, там, унизу – хай не плаче. Бо все буде знову.



 
 
donna_dolorosa
12 листопада 2009 @ 02:27
Він дивиться на мене очима пораненого морського котика, і я беру його за ласт, тобто за руку, і цілую в ніс.
Ми йдемо порожнім бульваром, і в повітрі розплескується зворушлива тиша.
Він так сильно стискає мою руку, що я шкірою відчуваю його правічний страх. Мені згадується власне дитинство, коли шорсткий асфальт стелився під моїм втомленим кроком і ніч наганяла сон. Ми йшли з гостей, і від надмірних емоцій, що вийшли за вечір, тіло сповнювалося бридким спустошенням. Хотілося продовжувати радіти, але енергія вже встигала впасти нижче нуля, і наче на екрані фотокамери, в мені нудотно пищала батарея: запас вичерпано…
Його рука маленька й тепла. В ній б'ється серце, і вона липка від шоколадних цукерок. Подумки я дістаю з кишені носовичка й витираю йому руку, але мить занадто сакральна для такого прагматизму.
Від напруження я, за звичкою, починаю наспівувати. Він вдячно підхоплює і повторює: му-гу, му-гу-гу… Його очі склеюються, і мені кортить їх поцілувати. Але до солодких снів ще шість станцій метро й пересадка.
Він застібує верхнього ґудзика на сорочці, і мене осяює, що мені його не шкода. Він не виглядає вразливим. Просто на моїх очах він мужніє, і мене охоплює гордість.
Він бачить двох котів, що заснули одне на одному в кимсь залишеному кошику, і радісно сміється. Його зуби білі, і вони блискотять у імлі.
Ми чекаємо на потяг. Я кладу руку йому на голову, він косо озирається і підбадьорливо кліпає. Це йому мене шкода, а не навпаки. Мене лихоманить.
Чи все те, що штучне, – погане? Щось стоїть у горлі, наче рибна кістка, я відкашлююсь і роблю вигляд, що вивчаю годинник. Поїзда немає вже дев'ять хвилин. Він знесилено спирається на мою ногу, і я чую, як він потроху стає все важчим.
Чи все те, що штучне, – погане?? Я бачу його русяву маківку і хочу кричати, так, щоб і рев потягу не зміг заглушити: НІ!..
Потяг заколисує його, вагон порожній, тож він лягає в повний зріст, поклавши голову мені на коліна, а щоку підпирає рукою. Поодинокі пасажири дивляться на нас зі схваленням.  Очі ріже від утоми, але я все дивлюсь і дивлюсь у його лице. Кругле підборіддя, вперто стиснуті губи. Таке враження, що все вже забулося, і що завтра він так само легковажно й безжурно буде стрибати по майданчику, як і всі ці чотири роки невідання. Шкіра повік тонка і гладенька, і на пів щоки справа, на пів щоки зліва – вії.
Мої вії.
Мої гени.
Мої ХУ.
Але не мій… син.
Твій. Одноосібний. Власницький інстинкт таки спрацював.
Ти обманула мене.
Ти використала мене.
Щоб зробити собі мою напів-копію.
Ти народила собі сина. А я… А я залишився осторонь. Добрий дядечко, що приносить смачні гостинці й вигадливі іграшки.
Однак сьогодні все викрилось. І я не почуваюсь винним. Бо знаєш, що? Не такий він вже і штучний. Природа бере своє, і ти мусиш визнати, що він мене любить.
Не менш за тебе.
Ми підіймаємось сходами, він раптом зупиняється, і незграбно, похапливо обіймає мої ноги. Мені спирає дихання.
Я натискаю на дзвінок, і глибоко вдихаю. Ти почуєш таке: від сьогодні – тільки в комплекті. Він і я, два чоловіки, яких ти любиш понад життя.
Відчиняй. Дитина хоче спати.


 
 
 
donna_dolorosa
19 вересня 2009 @ 21:51
***  
Хочется выпасть в окно, как в память.
Хочется плакать. Хочется спать.
Хочется сердце – твердым, как камень,
Хочется чем-то бесчувственным стать.
Что же, добро, ты щетинишься злобно?
Скользким куском выползаешь из рук,
Гонишь меня – хочешь сделать свободной?
Я снова вернусь – только сделаю крюк.
Снится мне кто-то чужой и тревожный.
Снова я пепел сдуваю с ресниц.
Снова и снова… Сколько же можно?
Голой пред Богом я падаю ниц.


 
 
donna_dolorosa
14 вересня 2009 @ 00:03
Запросили на ГОГОЛЬФест.
Купа аванґарду, класичного і здебільшого ні, треш, жлоб-арти всякі (взяла газетку почитати, шо воно є і до чого там справжні унітази - за газетку довелося писати комент у книзі майстрів).
А посеред усього цього натрапила на дещо зовсім інше. Тепле, глибоке й неповторне. Ігор Лещенко. Дуже дивна техніка - ми вирішили, що це вирізано на металічних пластинах, пофарбованих у різні кольори. Страшні, трохи моторошні, нездорові - але, на відміну від усього іншого, такі... (Я ТАК ВІДЧУЛА) добрі! чесні. відверто-щирі. ТЕПЛІ!!!
І коли щастя за наше мистецтво ледь не по вінця заповнило мою нац.свідомість (окрім, звісно, естетичного ега), я побачила, що він вже три роки, як помер. У 44 роки.... Не знаю, від чого, але ТАК творять саме перед близьким кінцем.... і тоді вже стало моторошно по-справжньому...
Але радості за наше мистецтво все ж таки законно додалося.. І віри, чи що воно таке, що все ще буде...
Вдова моряка